На долю Івана Демя'нюка може й не звернув би уваги, якби не розповідь Степана Петелицького, що пережив Освенцім, про єврея-капо. Той німецький єврей-капо заганяв кийком до газових камер євреїв та не поніс кари і став для мене взірцем нації та цинізму бізнесу. Нижче наведено текст, який є немов би "правильним боком медалі" за перемогу чи не над совістю і людяністю. Але й є "не правильний бік": німці за "вирішення єврейського питання" просили у англо-саксів 50 000 автомобілів для Східного фронту, а Сталін - 100 000 автівок та ще у лізінг, тобто з оплатою. Де більший гешефт для єврея: "мінус 50 000 плюс клопіт та видатки на порядтованих" чи "плюс 100 000 та нуль видатків"? А про те, що так могло бути свідчать дореволюційні розвідки Ніколая Лєскова, як відкупилися румунські євреї, дивовижна біографія Сергеєва-Ценського, якась поспішна страта Ейхмана, спільна гавкітлива радянсько-фашистсько-сіоністська брехня на українців у Другу світову та дотепер. Ми то знаємо, що це не якась там брехня, а звичайний гешефт на правді, на стражданнях, на крові. Тому для Івана Демя'нюка, на наш погляд, якась байдужа для більшості в Україні, бо то не наш, то єврейський гешефт і після того, як за слово "жид" засуджували на сім років таборів, від того гешефту треба триматися подалі, навіть якщо брехнею чи замовчуванням принижується національна гордість. Отож ,для себе наводжу повний текст і висловлюю особисту щиру вдячність Марії Якубович за небайдужість, за гордість.

    <<Початок цитати: Син ката. Слідами таємниці Демянюка. Автори –  Пйотр Глуховскі,  Марцін Ковальскі, джерело - wyborcza.pl. Переклад Марії Якубович>> Загадка  Джона – Івана Демя'нюка могла б бути давно розв'язана, якби хтось дослідив, що "Іван Грізний" робив після служби. Вчора вранці, майже через  півстоліття, 89-літній американець українського походження  Джон Демянюк повернувся до Європи.  Чартерним рейсом спеціально на цю можливість, у супроводі лікаря і дюжини федеральних агентів долетів до цього самого Мюнхена, з якого в 1952 емігрував за океан як жертва війни. Мюнхенський суд зараз постановлятиме, чи хворіючий, відставний механік підприємств  Форда є  винен у злочинах, скоєних між 1942 та 1944 роками в таборах: «Flossenbürg», «Majdanek» і «Sobibor». Мабуть судді дадуть відповідь також на найцікавіше запитання: чи  Демянюк це і є кривавий есесівець з псевдонімом  «Іван Грозний»?
   В 1988 році ізраїльський суд вирішив, що так. П'ять років пізніше - що ні. Тим часом однозначна відповідь криється, мабуть, в забитому дошками селі  Гронди, поштове відділення  Простин,  в Мазовецькому воєводстві.
__________________________________________________________________________
Шлюб  Ядзі.
   Рання весна 1943.  Ядзя Кухарек з Грондів не мала ще шістнадцяти років.
- Була дуже гарна, волосся русе, напевне йому відразу в око впала – розповідає Ірина Пилка, одна з найстарших мешканок села, показує нам місце, в якому стояло "перед фронтом" господарство  Кухарків.  "Перед фронтом", тобто приходом  радянської армії,  Гронди  і сусіднє  село Понятово були двома рядами дерев'яних хат, стоячих в половині польової дороги між більшими селами:  Треблінка та Вулька Окронглік.  Хати величини  гаражів. Після війни ті, які найбільше торгували з українцями, покрили  бляхою  дахи, у вікна  вставили  віконні скла, деякі почали будувати  муровані будинки.
  Українці приходили на торгівлю зазвичай п'яні, на шапках мали  есесівські черепи, в кишенях золото. Хотіли завжди того самого: горілки, ковбаси, жінок і музики. Платили чудово: за слоїк самогону - каблучка, за кілограм солонини - золотий зуб. Жартували, що зуби, ще теплі. Ірина  Олещук з Понятова свідчила після війни - на процесі четвірки українських патрульних: - Йшли за  дівчатами скрізь, а хто добровільно не віддався, то самі брали. Приходили, витягали золото жменями і говорили " як захочеш - дам тобі". Розповідали, як євреї плачуть. Коли були п'яні, говорили, що можуть людину вбити так, як ковбасу взяти на виделку.
      Високого,  найбільше п'ючого українця селяни називали Іваном Грізним. Так само називали  його пізніше нечисленні євреї, які пережили Треблінку. Історик  Яцек Вільчур, автор книжки "Я Переслідував Івана Грізного", пише так:
«...відігравав активну роль у всіх етапах винищення, починаючи від прийняття транспорту, в знущанні над євреями, завершуючи на заштовхуванні їх в газові відсіки і введенні в дію двигунів внутрішнього згоряння.
    Вільчур, багатолітній слідчий  Головної Комісії Дослідження Гітлерівських Злочинів в Польщі, приймає нас в своєму варшавському житлі-архіві. Розсортовані, описані  фломастером папки зі свідченнями свідків стоять - навпереміш з книжками - на полицях, сягаючих стелі.
  - Виникає з них, що "Грізний" спочатку ставав біля входу до відсіку озброєний в багнет, металеву трубу або батіг - розповідає доктор. - Катував жертви, відсікаючи для веселощів частини тіла. Потім пускав вихлопні гази. Мусив мати підручного, з яким разом вливали паливо до генератора. Мабуть цей підручний звався Марченко, запам'ятайте, то важливе. Після "роботи", в  Грондах і Понятові, оператор відсіку вів себе  зовсім інакше.
  - Страх будив, але я не пам'ятаю, щоб когось тут вбив або побив - весною 1942 року, коли за лісом, заслоняючим обидва села від півночі, німці наказали ставити табір смерті, Ірина  Пилка  мала дванадцять років і біляві коси. Обидві з чарівною Ядзею Кухарек  йшли до Простині сипати квітки на Боже Тіло. З церкви поверталися через Треблінку. - Там солдати, собаки йшли, всі з карабінами,  ми дуже боялися. Було відомо, що там роблять щось страшного. Батьки забороняли йти в ту сторону, що вони з цими українцями робили за торгівлю - я не знаю. Але шлюб Ядзі з "Грізним" я пам'ятаю. Люди дуже сміялися, що вона мала фартух замість вельона і на смітті весь шлюб відбувався.
  -Тобто чому на смітті?
  - Під лісом весілля зробили, а горілку розпивали на галявині, де перед війною сміття викидали. Жоден то був шлюб, тільки такий цирк. Для неї, для батьків її і сусідів напоказ, бо вже була вагітна.
  - "Грізний" був в мундирі?
  - У чорному. Та дитина народилася, коли проходив  фронт. Хлопець. Дуже подібний до батька. Одержав за ним ім'я Владек.
  - То "Грізний" був Владиславом? Не Іваном?
  - Так говорили. "Іван" то було... прізвисько його. А прізвище мав таке якесь коротке.
  - Не Демянюк?
  - Ні.
   Серед кількадесяти кілограмів документів, які в 80-х  роках зібрала прокуратура Iзраїля, є замітка з 13 лютого 1989 року. Текст обговорює статті, які два роки тому опублікував на тему "Грізного" шведський журналіст газети "Göteborgs-Posten"  Петер Джонсон.  Із замітки слідує, що "українець Владислав" – відомий  жителям села  Гронди "член екіпажу «SS» в Треблінці" - називався " Владек  Шило або Жило", а походив з Дніпропетровська.

Вибір Івана
    Демянюк з усією впевненістю називався  Іван, по батькові-Миколайович. Народився в малому селі Дубові Макарівці 3 квітня 1920 р. Того дня здався більшовикам Антон Денікін, командувач останньої білої армії України. Про дитинство Івана Миколайовича небагато відомо, але мусило бути важке. Багатодітна селянська сім'я, спочатку втеча білих і вторгнення червоних, потім чотири класи гімназії, бідність, радянський терор, Великий Голод.
  Іван - досить тупий, але сильний і слухняний - оре колгоспні поля. У 1940 р. Радянський Союз мобілізує його в ряди радянської армії. Повинен був вже закінчити службу, коли Гітлер заатакував Сталіна. Поранено його осколком в спину. Коли поправляється, Німеччина доходить до Чорного Моря. Майже весь його відділ потрапляє до неволі. Переможені залучаються до кількамільйонного натовпу радянських військовополонених. Радянський ряд не підписав до війни женевської конвенції – і зараз Німеччина трактує пійманих солдатів гірше ніж тварини. Табір військовополонених - десь в Генеральному Губернаторстві, між Рівним та Хелмом - то оточене колючими дротами болотиста низина, на якій вмираючі  їдять з голоду сухі листи, а здоровіші - тіла померлих товаришів.
  - Я мав тільки такий вибір: піти з німцями або зігнити - скаже Демянюк пів століття пізніше під час ізраїльського процесу. Звозять туди тисячами: Латиші, литовці, білоруси, татари, також корінні росіяни. Іван одержує пайок до підготовчого табору «SS (Ausbildungslager)» в Травниках,  Люблінського дистрикту.
  Німці говорить про таких як він "Trawnikmänner" - люди з Травників: мовби есесівці, але не до кінця справжні. Расово кепські: окрім латишів і литовців, це тільки слов'яни, навіть косоокі калмики. Слабо розуміють німецьку, добре чують тільки найпростіші команди, а ще краще підтверджені ударом в писок.
  - Перевершували жорстокістю навіть своїх командирів з «SS» - оцінює директриса Музею в Дахау, історичка Барбара Дістель.
  А люди без совісті будуть зараз дуже потрібні. Люблінський дистрикт, де паном життя і смерті є  групенфюрер   Одільо Глобоцнік, повинен стати ключовою ланкою в ланцюзі Остаточного Виішення.  Глобоцнік - на персональний наказ  Гіммлера - будує перші табори смерті: Собібор, Майданек, Треблінку. Іван Демянюк служитиме у всіх трьох, хоч щодо Tреблінки сумніви залишаються - але про це далі.
  Кар'єри в «Ukrainischmannschaft» не зробить - до кінця війни залишиться рядовим патрульним. Згідно статті  журналіста "Der Spiegla"  Георга Боніша, то наслідок його розумового обмеження. Бо ж був слухняний.
Збереглася інформація про одну тільки кару для нього: 25 ударів києм за опущення території табору в Майданку.
Ніби-то  пішов до борделю.

Пологи Ядзі
   Люди в  Грондах і Понятові говорять, що "Іван Грізний" втік зі своїми в 1944 році, перш ніж фронт перейшов сюди.
  Фактично, мусив зникнути на рік раніше - разом зі всім табором. Почалося це 2 серпня 1943 р., коли декілька найвідважніших з числа тисячі євреїв, працевлаштованих при сортуванні одягу, коштовностей і паління останків відкрили доробленим ключем склад  зброї. Врятований Самуїл Вілленберг, автор "Бунту в Tреблінці", згадує, що день був теплий, а частина охоронців пішла викупатися в Бузі. Вже довго чекаючі бунтарі вирішили використати цей момент і з тих пір все покотилося швидко: стріли до стоячих на вежах і при дротах, вибух цистерни з бензином, підпал бараків, хаос. Декілька сотень чоловіків кидається водночас на розіпнені навколо бронебійні засіки. Українські есесівці  косять їх з карабінів як збіжжя, в декількох місцях євреї атакують своїх катів. Цієї післяобідньої пори  загине 800 в'язнів, по другій стороні - 66 українців і 25 німців.   Берлін каже ліквідувати табір впродовж декількох тижнів.
  У вересні і жовтні є вже по всьому: малі групки євреїв орють опустілу територію і садять дерева. Після їх розстрілу і засипання  тіл охороняти поле стає український патрульний на прізвище Страйбель. Ті що залишилися - в тому числі "Грізний" - служать вже в інших таборах. В той час Ядзя Кухарек родить вдома. Повитуха приїжджає з Простинi.
  Коли хлопчик має рік, може два, мама виходить за поляка, тутешнього селянина  Казіка Бучиньского. Її друге одруження відбувається вже в церкві, зі священиком. Злостиві розповідають, що Казік і його сім'я взяли від батька Ядвіги "золоте придане".
  - Адже дівчиною не була. Відразу той її Владек  маленький, одержав  прізвище  Казіка за документами - мовить Ірина Пилка. - Відразу після фронту страх був зовсім не менший, ніж за німців. Люди брехали, або мовчали. Ніхто хлопцеві малому не говорив, хто є його справжнім батьком. Але після того, як випили, то один з другим розповіли.
  - Говорили нам вже тутешні люди, що коли молодий Владек дізнався, почав пити.
  - Що пив, то правда.
  - Ми чули від людей в Вульці Окронглік, що цей Владек пізніше працював міліціонером в  Соколові Подляському, ніби його за пияцтво зі служби вигнали.
  - Правда, в міліції був... правда, що звільнений, але чи то за пияцтво було, я не певна, чи за якісь витівки з жінками, бо він фліртував колись чимало. Молодо помер. До пані Андзі  мусите під'їхати та запитати.
  Пані Андзя, фактично Ганна Бучиньска, колишня дружина Владислава. Ми домовляємося з нею на кладовищі в Простині, біля спільної могили чоловіка і тещі.

Могила Владислава
   Ядвіга Кухарек померла в 2001 році. Прожила 74 роки. На спільному нагробку з сином малі, овальні зйомки. Яцек Вільчур, який був одним з двох поляків, заангажованих в обвинувачення Демянюка перед ізраїльським судом, прослуховував Ядвігу ще в 80-х роках.
  - Коли я поцікавився про справжнього батька її сина, заплакала - розповідає. - "Зневолював мене, я не мала нічого до балакання". Так це пояснила. Я мусив дати слово, що правда про шлюб з "Грізним" ніколи виявиться.
   Гронди, Понятова - то є ультракатолицькі села. Там про такі речі як позашлюбні  діти розмовлють тільки при горілці. Показували  мені один  кухонний стіл, при якому пили з "Іваном" самогон і торгували. Я "розмовляв з ним, так як з вами розмовляю" -розповідає.  Але до протоколу ані слова. Для цих людей "Грізний", хоч страшний і таємничий, то однак був кимось. Ну і трохи золота в них залишив... За Ядзю звісно також.
  - З цим сином Владиславом також ви розмовляли?
   - Ні. Він був вже в 80-х роках тяжкохворим алкоголіком. Що б міг внести до слідства? Чи то його провина, що мав батька виродка? Що іншого Ядвіга. Розповіла мені - і лише мені - хто є батьком Владислава, але також щось важливіше: "Іван" мав на спинах темну родимку  величини малої монети. Більш менш отут - доктор Вільчур показує місце на хребті, трохи нижче лопаток. -Навіть якби собі усунув її, так як зняв татуювання  під пахвою, лишився б шрам. Я пропонував прокурорам в Ізраїлі, щоб Ядвігу привести на процес, хай стане в суді, розповість про цей шрам, а потім вистачить попросити Демянюка: зніміть сорочку.
  - І що?
  - Суддя не погодився, щоб вже під час процесу залучити нового свідка обвинувачення. Видавалося то зрештою непотрібне. Докази були тверді.
Фактично: у 1988 р. суд в Єрусалимі відкидає наступні тези захисту - те, що справжній "Іван Грізний"  був вбитий  бунтівними в'язнями Tреблінки, і те, що документи, які свідчать проти емігранта Демянюка, фабрикувало ненавидяче біженця КДБ.
  18 квітня суддя Дов Левін говорить: - Підтверджуємо, що обвинувачений Іван Демянюк  є "Іваном Грізним" і винним  у всіх звинувачуваних його воєнних злочинах, злочину проти єврейського народу а також злочину проти людства.
  Присуджена тиждень пізніше кара: смерть через повішання. Побудована  британською фірмою шибениця стоїть вже перед дверима камери, тоді як захисники складають  внесок про апеляцію. Відкликання видається формальністю. І було б  напевно таким, якби один із спостерігаючих процес врятованих з Голокосту в святому  обуренні не облив кислотою захисника.
  Під час дволітнього затримання  процесу розпадається Радянський Союз. Захист Демянюка дістається до відкритих на короткий час архівів і виходить наяв, що КДБ фальшувало все-таки  документи післявоєнних емігрантів, щоб завантажити "зрадників соціалістичної батьківщини" якнайбільшим числом воєнних злочинів. Немає, правда, доказів на те, що сфальсифіковано есесівські папери самого Демянюка, але є щось важливіше: у післявоєнному, таємному процесі "прислужників фашизму" (у СРСР оскаржено  без розголосу Власівців, членів «СС-Галичина», гастарбайтерів і т.д.)  "Іваном Грізним" був визнаний зовсім інший українець, що вже був покійний. Верховний суд Iзраїля постановляє після цього, що такі серйозні сумніви мусять  промовляти  на користь обвинуваченого.
  Вирок смерті був скасований. Ізраїльська вулиця  обурена. Америка, яка раніше видала Демянюка, погоджується прийняти звільнену від провини людину. 73-літній, все ще кріпкий стариган, посилаючи фотожурналістам посмішки, відлітає з Тель-Авіву до США літаком лінії «Ель-Аль» в бізнес-класі.

Пані Андзя
   Ганна Бучиньска, вдова після Владислава, є низькою, сивою жінкою з темною шкірою обличчя. Не хоче говорити погано про чоловіка, хоч в половині 70-х  років облишив її з трійкою дітей.
  - Навіть як був п'яний, вмів супи дітям наварити. Більше від нього я на тещу злість тримаю.
  - На Ядвігу?
  - Намовляла Владека. Через неї мене залишив.
Діти Ганни і Владислава Бучиньских є внуками «Івана Грізного». Є їх троє. Дальше потомство - восьмеро хлопців і дівчаток у віці від декількох до кільканадцяти років - це правнуки  українця. Є ще діти і внуки із зв'язку з коханкою. Ми вирішили їх всіх не шукати. Більшість безсумнівно не є свідома, ким був їх прадідусь. І хіба так є краще.

Портрет ката
   Як досі тезу, відповідно до якої "Іван Грізний" і Іван Демянюк то та сама особа, підтверджують:
  - свідчення восьми врятованих з Голокосту, які впізнали його під час ізраїльського процесу;
  - ідентичне свідчення жителя  Вульки Окронглік  Станіслава Oлещука  і Романа Венглінского - в'язня із стоячого біля Tреблінки табору для поляків (обидва свідчення, складені перед слідчими Головної Комісії Дослідження Гітлерівських Злочинів в Польщі, які допомагали прокуратурі Iзраїля обвинувачувати Демянюка);
  - непорушне переконання нашого співбесідника - доктора Вільчура.

 Заперечують цю тезу:
  - есесівський  квиток українця, який вказує, що в 1943 р. Демянюк був патрульним - але в Собіборі (інші збережені документи вказують також Майданек);
  - свідчення двох охоронців з Tреблінки, складені після війни в США, - справжній "Іван Грізний" називався Maрченко (згідно опінії  доктора Вільчура то є цей підручний, що стояв біля генератора);
  - свідчення біженця з Tреблінки Еліях Розенбергa що складено в грудні 1945 в польському Єврейському Історичному Інституті - справжній оператор газового відсіку був вбитий 2 серпня 1943, під час бунту. Демянюк був тільки патрульним, не газував. Фактично, все однак ще більше ускладнюється.
  Перед судом в Ізраїлі Еліях Розенберг  відкликав свої слова. А Ірина Пилка розповіла нам в Грондах, що після війни перший ніби-то чоловік Ядвіги Кухарек писав до неї листи, в яких пропонував їй, як матері свого сина, допомогти у втечі на захід. Отже не міг загинути під час єврейського бунту. Тільки що Ганна Бучиньска  інформації про листи не підтверджує. Теща якусь стару кореспонденцію тримала...
  -...aлe ніколи не хотіла показати.
  - Ви думаєте, що ці листи можуть десь ще бути?
  - Всі сміття після неї вже згоріло.
  Найцікавішим  доказом на те, що "Грізний" однак не був Демянюк, видається виконаний  понад 20 років тому малюнок. Хоч і цю історію можна інтерпретувати на два способи.
  Замальовка виникла в криміналістичному бюро міліції, напевно у  варшавському. Почалося з  того, що в половині 80-х  років, у рамках юридичної допомоги, що надається ізраїльському прокуророві  Майклові Шакедові, працівники Головної Комісії Дослідження Гітлерівських Злочинів в Польщі опитали Євгенію Самуїл, мешканку  Вульки Окронглік. 17-літня Євгенія приймала в ліжку багатьох охоронців з Tреблінки, в тому числі кількаразово самого "Грізного". Як старша жінка охоче допомагала міліції скласти його портрет. Копію малюнка зберіг своєму архіві д-р Вільчур.
  Ми оглядаємо малюнок перед виїздом до Грондів і після повернення. Чоловік на малюнку не подібний до Демянюка, якого ми знаємо з газет і інтернету. Міцно нагадує за то Владислава Бучиньского, фотографія якого оздоблює могилу в Простині. Власне потрібно написати, що це Бучиньскі подібний до людини з портрета.
  Ірина Пилка на вигляд міліційного малюнка підтверджує без вагання: - Саме це і  є "Грізний". Подібно говорить старша людина з Вульки, сусід "повії" Євгенії, яка вже покійна.
  Доктор Вільчур вважає, що обидва старі мусили помилитися. На його думку портрет, складений Євгенією Самуїл представляє Франца Штангля, командуючого табору смерті.
  - Пані докторе... SS- Обештурмфюрер не йшов би хіба забавлятися до дівчини з Вульки. Був офіцерський бордель в  Соколові Підляському, де виконували службові обов'язки певні чистокровні німки.
  - Був. І очевидне, що Євгенія Самуїл ніколи особисто Штангля не бачила. Але оглядала, як і всі, доступні фотографії після війни. Одна з них висіла в шкільній кімнаті пам'яті в Косові Лонцкому, ледве 10 кілометрів від Вульки. Жінка подумала собі саме так, хоч я сам вважаю, що мабуть її хтось скерував до такої думки доцільно. У 80-х роках, в процесі підготовок до ізраїльського процесу, захисники Демянюка ангажували потужні сили, допомагали їм українці з США. Поява в Польщі незадовго до розгляду справи  портрета з памяті, що вказує зовсім іншу людину, було їм дуже наруку. Але зіпсували справу. Вказівка на Штангля  як на "Івана" то  повна дурість грубими нитками шита.
  Чимало цих складнощів.
   - Чи вдасться наприкінці відповісти, чи Демянюк то "Грізний"? - питаємо керівника Музею Боротьби і Мучеництва в Треблінці, історика Едварда Копувка.
  - На сьогоднішній день, вважаю, - ні.
  - От якби  можна якось дізнатися, чи він має цю ознаку... - зітхає Яцек Вільчур.
  - Докторе, адже можна  провести тести ДНК нащадків Владислава Бучиньского, а потім порівняти результати з ДНК Демянюка?
  - Можна. Тоді загадка була б розв'язана. <<Кінець цитати>>
_______________________________________________________________________
P.S. Бізнес любить тишу. А великий - гробову тишу.

    Сергій Гірік. Українсько-єврейський конфлікт 1941 року в Галичині (Спроба пошуку причини). 

    Забуті в’язні Аушвіца