Це особливий шоковий етап в моєму житті. Досі не можу збагнути ірраціональність того середовища, яке називають українським письменництвом. Можливо тому, що ним фактично заправляє Анатолій Ісаакович Крим. А решта, подібно кобрі під дуду факіра зображують з себе щось значуще. От тільки фокус полягає в тому, що кобра глуха і музика з дуди - для гав. А зайшлий факір керує рухами кобри невидими для стороннього ока постукуванням ногою по долівці. Ви думаєте, що можете повторити нехитру мелодію з дуди факіра й кобра стане вірною вашою служницею. Аж зовсім не так, Ісакович смикає невидимі для стороннього ока фінансові ниточки й публічні ляльки танцюють під його дуду.

Та ось обіцяв пану Михайлу статтю про українську мову, опубліковану в листопаді 1995 р. у №11 (51) Щомісячнику для українського шкільництва "ЖИВА ВОДА". В статті доктора К.Трікуса мова йде не про дуду, а про реальні стимули та важелі впливу, що спонукають любити рідну мову не менше, ніж їдло та гроші. Чи міг сучасний український письменик самотужки до того дійти й про це написати? Думаю, що ні. Тут треба мати прикладну професію й любити людей й Батьківщину, як любить професор, редактор міжнародного медичного журналу "Вісник неврології". А якщо взяти в руки будь-який черговий талмуд від А.Крима, то стане очевидним, що ця стаття й через дестиліття не втратила актуальності.

Тож нехай цей заборгований пану Михайлу текст буде на спомин по роковинам Ольги Кобилянської.

http://h.ua/story/212584/ (краще читати версію для друку)